Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 82
Перейти на сторінку:
поетичній збірці – у нього завжди було вдосталь товаришів серед київської богеми), що виринали у темному колодязі його пам’яті. Нагадуючи про те, що хотілося забути.

Власне, йому не подобались ані вісімнадцяти-, ані тридцятилітні. Він не належав до тієї категорії молодих і хтивих, котрі чіпляли собі партнерок для тантри при свічках на завішаній індійськими покривалами квартирі, – він знав, як печально може скінчитися цей шлях. Це було дорогою гріха – хоч як він намагався ігнорувати православний, моралістський контекст цього слова.

Йому подобалися зрілі стосунки.

Такі стосунки, де всі рожеві шмарклі, весь юнацький слизець ніжностей було вичерпано. Де залишалися справжні особистості – зрілі, сформовані. Жінки під сорок. Самотні, з розлученням за спиною – аби не вдови.

У давніх трактатах говорилося, що той, хто бере собі за дружину вдову, падає на саме дно суспільства.

Щоправда, схоже писалось і про тих, хто кохається в розлучених, але він завше робив поправку на наш вік – вік Калі. Залізний вік, вік чвар і розбрату. Вік, коли навіть убивство – убивство тварин – у принципі, могло бути виправданим.

Що вже казати про захист самотніх дружин бізнесменів, котрі проміняли своїх вірних супутниць на роботу, друзів і дівчаток більш юного віку й більш демократичного характеру. Ці втомлені склом і бетоном, нескінченним шопінгом і салонами краси лебедиці як єдину розраду мали пару годин у його затишній, сповненій фен-шую йога-студії, коли ввечері можна було як слід розтягнути задерев’янілі м’язи, під звуки японської сякухаті[21] (з якою Батя часом полюбляв погратися в найекстраваґантніші моменти тренування) ввійти у глибокий шпагат чи дганурасану,[22] врешті, коли буде випущено пару дня, всі стреси, нерви, усі негативні емоції, видихнути з полегшенням, поринувши в напівсон у позі мерця. Лежачи на своїх дорогих європейських килимках для йоги, розслабляючись на твердих, підігрітих кахлях підлоги, вони вдихали запах аромалампи, прислухалися до хрипкого завивання бамбукової флейти і відчували, як стають причетними до високої, загадкової культури духу, в якій чоловіки – худі й відречені, сповнені чеснот і мудрості – скручують у жмут довге волосся, натирають тіло попелом, розмальовують чоло сандалом і червоною кункумою та в екстазі зустрічаються з Єдиним.

Батя криво всміхнувся. Цей романтизм – наскільки він видавався привабливим у дні його молодості, коли Батя вперше зустрівся з самотужки зробленими фотокопіями книг Айєнґара та йога Рамачараки. То були деньки, коли, здавалось, ані травинки не ворухнеться в герметично закритому просторі великої країни рад, зусібіч обнесеної залізною стіною, розписаною пентаграмами. Він пив ті книги одним хилом, як, буває, п’є воду пожадливо тигр чи лев, нарешті діставшись до оази в савані. Медитації по вісім годин на палаючу свічку, стійка на голові всупереч порадам остеопата, збиті колінні чашечки внаслідок перших спроб сісти в положення лотоса – цими «духовними» травмами можна було би пишатися, як пишаються ветерани фронтовими ранами. Містики й маги Радянського Союзу – їх була велика сила в ті дні. Треба ж було такому статися, що саме його сонце зійшло високо – вище від інших, сяяло яскравіше. Він не хотів тієї слави – вона постукала до нього сама.

Батя окинув поглядом закурені туманами гори. Третій день він брів південнокримськими перевалами, збиваючи ноги у спортивних сандалях об пісковик півострова. Третій день він не зустрічав ані душі й був цьому радий. Він навчився робити це – навіть у Криму вмів ходити так, аби ніхто йому не допікав у дорозі. Не тому, що боявся бути впізнаним – урешті-решт, він не співак, не відомий кіно-актор, а всього лише йога-тичер, хай на нього й молиться захоплена самопізнанням молодь.

Що він міг їм запропонувати? Що міг їм дати він після років і десятиліть практик, тренувань, після томів трактатів із йоги, що їх він пропустив крізь себе, переклав, прокоментував, надав їм нового дихання? Спершу він був популяризатором, потім – інтерпретатором. Ким став він тепер? Духовидцем? Пророком нової епохи? Ери просвітлення на бетоні, урбан-йоги, трип-хоп-віньяси,[23] яка допомагає тобі вислизнути з мацаків Матриці? Його імідж формував себе сам, він нічого не докладав до цього, можливо, хіба що тримався осторонь преси, чим тільки підігрівав інтерес до своєї персони. Загадковий, з вицвілими блакитними очима, він з-під лоба дивився в об’єктив то на вершині світу Евересті, то в джунглях Бірми чи Камбоджі, то у кратері вулкана на Гаваях. Неголений, з талісманами на шиї, в намисті з іклів хижаків, із пругами на прокачаних грудях – під баобабом у серці Африки чи серед боліт і лісів Амазонки, у косому промінні буддійських храмів Шрі-Ланки чи в затінку пагод монастирів Китаю він похмуро, відречено й безкомпромісно пронизував поглядом глядача з висококласних світлин, яким було би не соромно з’явитися й на сторінках журналу «Нешнл Джіоґрефік». Усміхаючись на камеру з морозивом у руках під сорокаметровою скульптурою Шиви в Мурудешварі, він передавав послання миру, спокою і здорової самоіронії підліткам-відчайдухам, котрі передчасно прирекли себе на нидіння біля офісних моніторів заради кар’єри та успіху, звертався до всіх молодих людей, поглинутих соціальними мережами, отруєних фастфудом і непритомних від ненастанного впливу зомбоящика, пропаганди у медіа і порнографії консьюмеризму, що спарювався з розумом споживача на кожній рекламній вивісці: «Давай ще, ще, ще!»

Він грався – грав у ці ігри зі стилем та образом, грав у цю революцію свідомості ненав’язливо, аби це не стало сприйматися ним же самим усерйоз. Він гомерично реготав на своїх семінарах, підштрикував молоденьких дівчаток, які очікували зустріти в ньому ґуру, просив зробити простіше обличчя обізнаних йогів, які нарешті нашкребли грошенят, аби поїхати з ним на ретріт до Таїланду, сидів вечорами в кальян-барах у колі наближених учнів, ділячись байками про езотеричні вісімдесяті, закриті лабораторії та доморощених екстрасенсів. Він мав їм що розказати – знав Юру Кривоногова[24] і Толіка Кашпіровського,[25] їв баранячий кюр з калмицькими ламами і пив горілку на гадюці з московськими попами; нюхав кокаїн із депутатами і ковтав ЛСД із протоєреями – подібних історій в його арсеналі було не злічити.

Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть м’ясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він – не вегетаріанець.

Люди довкола нього – здебільшого зовсім іще молоді хлопці та дівчата, – чого гріха таїти, полюбляли все це: полюбляли життя в мандрівках від семінару до семінару,

1 ... 25 26 27 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"